29.11.2016 р.

Домашні завдання

Математика: стор.70 № 464, 463

Українська мова: стор. 77 Вправа 176

Англійська мова: стор.37 Вправа 1, 2, 3

Тексти пісень для тих, хто співає в шкільному хорі:

Яке дитятко

1.   Яке дитятко на руках

Марії спочиває?

Чий прихід в полі пастухам

Небесний хор звіщає?

        Приспів:

        Це є Христос – наш Цар,

        Для всіх людей від Бога дар,

        Честь і хвалу несіть Ісусові Христові.

2.   Чому у яслах Він лежить,

Де корм дають тваринам?

Кого вітають мудреці

З дарами в цю хвилину?

3.   Несіть Йому дари сердець,

Всі бідні і багаті,

Хай Цар царів – Ісус Христос

Живе у нашій хаті.

Різдвяна колядка

1.   У Вифлеємі Син Божий народився,

Радість велика всім людям прийшла.

\\Той, хто навчить не робити гріха

Людям на щастя з”явився.\\ (2)

2.   Зірка різдвяна їх сяйвом осяває,

Промінь господній пролив на небеса.

\\Радісна звістка на землю зійшла –

Сина Господь посилає.\\ (2)

3.   У заповіті, у мобрості господній,

Бог Вседержитель вказав людині шлях.

\\Бог дав нам щастя у наших серцях

Син Божий єдинородний.\\ (2)

4.   Радість настала –

Син Божий народився,

Світ Вифлеємська осяяла зоря,

\\Хай наші душі зігріє вона,

Нею весь світ освятився.\\ (2)

В.Підмогильний "Місто"

11 кл Ю. Яновський "Дитинство"

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

"ДИТИНСТВО"

Перекопська рiвнина починається за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям.

Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговiї, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа - п’ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося їсти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ.

Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте її!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоїсти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неї.

На степу росте багато їстiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб’ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваєш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе в степу.

I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi - одно пиляють у свої скрипки, наче сiльський швець на весiллi.

I хочеться знати, куди падає сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п’ятаки?

Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його перестрiває друг, повiдає, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряємо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наїсися, то, виходить, треба добре наїстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр’я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши їх, i пiд хатою стоїть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi.

I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б’ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працює, вона нас годує, то хай i б’є, а батько твiй ледащо й п’яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день.

I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаїв. I щороку весна приходила краща й дужча, починав її бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв.

Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi - "на тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi.

Далi з’являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!"

А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзається до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о перший грiм весни!

На сорок святих, коли день порiвняється з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiє зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка?

Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п’ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скуштує пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п’яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неї ще ж немає!

А на теплого Олекси сусiда виставляє з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiється на сонцi й лiтає-лiтає, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi рої лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем ламається надвоє, i кажуть старi люди, що чути буває хруст.

У хатi холодно i немає хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко їх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст ламається надвоє, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням - тiєї улюбленої молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже, картоплi, киселю й розум добрий".

У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б’є, не я б’ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме, iм’я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!"

Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi треба, дiвко, га!"

Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на своїх горьованих, натщесерце i попоївши, пiсля голодної зими - дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває, як степовики.

Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається мiсяць квiтень, коли все зацвiтає - бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся".

Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а її покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумiє з тої шкуратяної книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом’янути Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить.

А як добре пахнуть мертвi, коли їх покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги - псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоїть на покутi, з неї душа п’є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька була - як жайворон чи як ластiвка, а мо’, метеликом чи й великим кусючим джмелем.

Пирiг з квасолею дуже смачний i м’який, Данилко його їсть натхненно, пам’ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий - нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наїдно, коли хтось умирає - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже, як горiх.

А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр’я,

Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч.

I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було її взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень, вiн пов’язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випиває з усiма, хто його частує.

I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба.

Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечиї хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чиїхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров’ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога.

У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п’яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам’яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплiїв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв.

I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над своїми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб їм легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви, матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до нас страшний суд наближається", - спiвав батько Ригор.

Прадiд Данило випивав добру чарку й заїдав цибулею, "як прийде страшний суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня.

Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля закує - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен.

I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрiї над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад.

Прадiд iшов i спiвав гайдамацької пiснi про школяра - "аж ось iде школярець польської натури, на нiм штани-шаровари з свинячої шкури", а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень.

Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь.

I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно є, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаї, тої турбацiї, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаї справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаї козачих своїх прав допоминатися, а пан їхнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турбаї й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п’ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаїв вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турбаїв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде.

"Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, "отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга.

Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "немає хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосiї, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип’ємо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо".

Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур’ївку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку.

Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого дiда й чорт довбнею не доб’є", i Данилко сам дивувався - отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу.

Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня.

I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй - рибалки поїхали на лови, "ходiмо, синку, - сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт".

Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обіймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, "топчи землю, синок", i прадiд став неживий.

Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла відновити оту рiвновагу поколiнь.

11 кл Г.Косинка "В житах"

В житах

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік…"

— Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".

Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

— В жита!

…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

— От дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.

— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?

Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "Стой, ні с мєста!"

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?!

…Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.

Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно і раптом:

— Чого це курить степовий шлях?

Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться".

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, ддзінь!.."

Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде…"

За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..

А другий на возі:

— Комісарами хотять бути.

Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."

Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй". Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон.

Хай буде й так…

Дзінь, Дзюба, дзінь…Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:

"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: "Комісарами хотять бути"? А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…

Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:

Дзінь…

Я на бочке сижу

Под бочкою качка,

Мой муж — большовик,

А я — гайдамачка!"

І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…

Дзінь…

Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.

Я киваю йому своє "не знаю", сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой" злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: "Невже Уляна?"

Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж буде далі?"

Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…

Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.

— Здарстуй! — і стала.

— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:

"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: "Вони похожі на неї, правда, Улясю"?

Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:

— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…

І тихо впало на дорогу її слово:

— Змінилася.

А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:

— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.

Я сп'янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.

Колоски слухали:

— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона сміялася:

— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

— У мене так наче пісню хто списав: "Тільки й мала мати три сини й три дочки…"

Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:

— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде, і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?

— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

— Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:

— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а то ж нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:

— І досі любиш?

Льон заморгав.

— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?" — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! — Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь…

Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і запитую: "Хочеш на коліна, до сонця?"

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?

П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?

Ой що ж бо то та за ворон…

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925

11 кл М.Хвильовий "Я (Романтика)"

Цвiтовi яблунi
З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає... Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi я беру ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини i тихо кладу на своï груди... За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоï криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То — молоде загiр'я.
— Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними — лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiï, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул — ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: Надходить гроза! I я бачу: в ïï очах стоять двi хрустальнi росинки.

I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моï мислi — до неможливости натягнутий дрiт.
День i нiч я пропадаю в чека.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжоï фамiлiï. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.
На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: ала-ла-ла.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темрявi столiтнiх дубiв.
I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьоï молодости минулих шляхетних лiт.
Це чiткий перламутр на бенкетi дикоï голодноï краïни.
I я, зовсiм чужа людина, бандит — за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моïй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:
— я — чекiст, але i людина.
Темноï ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,— за пiдворiття, у канареєчний замок, темноï ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моï товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.
Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засiдає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Моï товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
Моïх товаришiв легко пiзнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складi.
Я:
— Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
З давнiх покоïв виходять льокаï i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi — тьма. I тут — тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму — вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноï хронiки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоï волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —
— розстрiлять,
завше мнеться, завше розписується так:
не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.
Я:
— Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамiчно):
— Розстрiлять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зi мною не згоднi? — i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоï.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєï мислi доходить кульмiнацiй.
I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєï матерi...
— ...Розстрiлять???
I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоïть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В ïхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю так треба.
Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалiя i.т. д. i т. п.
Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою —
— розстрiлять,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,— це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй .звiрячий iнстинкт. I я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоï стихiï.
Але який вихiд?
— Який вихiд?? — I я не бачив виходу.
Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час...
— Але я не бачив виходуi
Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.
Я подумав: коли доктор — злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини.
Але я подумав:
— Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загiрноï Марiï, i застигала, у тьмi чекаючи.
...Свiчi танули.
Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.
...До розстрiлу присуджено,
— шiсть!
Досить! На цю нiч досить!
Татарин знову тягне своє азiятське: ала-ла-ла. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаïвся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоïть на сходi княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моïй совiстi.
...Шiсть на моïй совiстi?
Нi, це неправда. Шiсть сотень,
шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв —
тьма на моïй совiстi!!!
— Тьма?
I я здавлюю голову.
...Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час...
Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!
Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в своï сухi старечi долонi й схиляє свою голову на моï груди. Вона знову каже, що я, ïï м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
I я чую на своïх руках ïï хрустальнi росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклоï лампади й зажурено дивиться на образ Марiï.— Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ïй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!
I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякоï матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Нi, саме це — неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного я, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєï душi.
I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.
— Кому потрiбно знати деталi моïх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марiï. Перед лампадою, як рiзьблення, стоïть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

...Нашi назад: з позицiï на позицiю: на фронтi — панiка, в тилу — панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiï, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
Менi доносять:
— Iдуть глухi нарiкання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i моï вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоïть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоïть гнiтюча мовчазнiсть.
Так:
будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
Так:
вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
— Штаб Духонiна!
...А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наïвно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я бiльше не можу тут.
Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.— Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає своє правокупатися в калюжах крови?
Тодi я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.
Доктор Тагабат динамiчно:
— Так його! так його! — i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.— Так його! так його!
Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
Доктор сказав:
— Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзi?
— Дiло № 282.
Я:
— Ведiть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша — i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiï, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).
...Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш — порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамiлiя?
Зет!
— Ваша фамiлiя?
— Iгрек!
Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Новоï? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце...
Я:
— Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiï?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiï, i по всiх частинах свiту?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з чека?
Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiï — передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — i вiн розкинувся горiлиць.
Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дiтей!..
Я:
— Розстрiлять!
Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далi!
Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:
— Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
— Ведiть!
...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло — Я довго не повертався, я смакував: всiх ïх через двi години не буде! — Вечорiло.— I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiï за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.
Тривога.
В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.
Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:
— Роз-стрi-лять!
але я повертаюсь i бачу — прямо передi мною стоïть моя мати, моя печальна мати з очима Марiï.
Я в тривозi метнувся вбiк: що це — галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:
— Ти?
I чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мiй м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.
Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
— Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? Мамо?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
— Чорт! — i кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з мамою (вiн пiдкреслив з мамою), як умiв розправлятися з iншими.
I мовчки одiйшов.
...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це , я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).
Так! — схопили нарештi й другий кiнець моєï душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
— нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне я.
I я голови не загубив.
Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiï, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
— Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна... з цiєю сволоччю! — я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
...Я за собою нiчого не почув.
...Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i
Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своïх погорблених плечах.
Я йшов у нiкуди.

III

...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.
...Ну да, я мушу бути послiдовним!
...I цiлу нiч я розбирав дiла.
Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував своï обов'язки перед революцiєю.
...I хiба то моя вина, що образ моєï матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?
Хiба то моя вина?
...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь ïï випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матiр!
Я:
(мовчу).
Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рiшуче не можна пiзнати.
— Слухай. Навiщо ця мелодрама?
Мiй наïвний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.
Я (грубо):
— Провалiвай!
Андрюша й на цей раз зблiд.
Ах, цей наïвний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моïм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.
В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'ïзди показались бiля станцiï: iнсургенти вiдступають.— Кричить дальнiй вокзальний рiжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нiчого не чув i — сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.
Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
Я:
— Ви?
Вiн:
— Я? О, я! — i постукав пальцем по дверях.
Так, це був вiрний пес революцiï. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
— це сторож моєï душi — i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.
...Але що ж я?
...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
i я остаточно збився з нiг!
Палили документи. Одправляли партiï заложникiв. Брали решту контрибуцiй...
...Я остаточно збився з нiг!
...Але раптом виринало обличчя моєï матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
...Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.
...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моïми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоïть.
...Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
Я рiзко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тодi вiн iронiчно й байдуже:
— Ну, i що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.— О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiï засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кiмнату!
Доктор:
— Ну, i що ж? Добре!
Тодi я не. витримую й шаленiю.
— Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увiйшов i доложив:
— Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.
....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
Я нiколи не забуду цiєï мовчазноï процесiï — темного натовпу на розстрiл.
Позаду рипiли тачанки.
Авангардом — конвойнi комунари, далi — натовп черниць, в авангардi — я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
Я йшов по дорозi, як тодi — в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєï душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
Зате я вiдчував:
— там iшла моя мати
з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
Я гладив ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини.
Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.
Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєï матерi?
I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi — так, як у дитинствi, на теплих грудях.
I спалахнуло:
— невже я веду ïï на розстрiл?
Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть — хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба iнакше зробити?
—Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?
Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни.
...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.
...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
— Ваша мати там! Робiть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
...Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,— то помiтив ворог.— Збоку розiрвався снаряд.
...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоï постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
I тодi ж, пам'ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудiв лiс.
Метнувся вогонь — раз,
два—
i ще — удар! удар!
...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
Але я йду i йду, а одинока постать моєï матерi все там же. Вона стоïть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинацiя?
Я вiдкидаю голову.
Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєï матерi й дивився на неï.
Вона мовчала.
...Панцерник заревiв у бору.
Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
...Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь неможливоï радости, закинув руку за шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив ïï на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.— Недалеко грохотiли орудiя.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
От дурень! — подумав я.
...Потiм скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! — I я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
Я здригнув i побiг до трупа матерi.
Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.— Тьма.
I раптом чую:
— Ну, комунаре, пiдводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув i побачив:
— передi мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! — Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.
...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрноï комуни