В
житах
Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок,
і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і
трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.
— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!
Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається
волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і
сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік…"
— Дізік?!
Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"?
Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а
друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до
них і належав!
Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати
дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а
просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".
Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами,
городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.
Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а
переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…
— В жита!
…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий —
копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос
схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до
болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий
клекіт сполохав на ставищі дику качку…
— От дурна жаба, правда?
Це моє слово до японського одрізана, але після цього я
рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні,
рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у
стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить
на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.
Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.
— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?
Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену
сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує,
стріляючи з ляку: "Стой, ні с мєста!"
Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ
бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок —
жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до
рота брати?!
…Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід
затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок
штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.
Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до
одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя
"японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами,
коли догоряють жита, лягає спать.
Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене
пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми
льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.
Все так просто, ясно і раптом:
— Чого це курить степовий шлях?
Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої
нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над
ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться
піймати його і задавить…
Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу,
"кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому
льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде…
Застрелиться".
Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі
ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки
дзвонять тихо: "Дзінь, ддзінь!.."
Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий
іде…"
За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня,
проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи
чваньковиту розмову:
Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними,
служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..
А другий на возі:
— Комісарами хотять бути.
Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з
винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."
Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє
непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не
вилазь і не стріляй". Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками
заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон.
Хай буде й так…
Дзінь, Дзюба, дзінь…Це дзвонить степ на обід; мене од
голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про
Дзюбу:
"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який
знайшовся: "Комісарами хотять бути"? А хоч би й комісарами?.. Ні,
Гострому цього сказати не можна… Уб'є…
Переді мною проходить житами тінь розстріляного на
городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:
Дзінь…
Я на бочке сижу
Под бочкою качка,
Мой муж — большовик,
А я — гайдамачка!"
І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…
Дзінь…
Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й
мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він
проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до
вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.
Я киваю йому своє "не знаю", сам хочу думати
про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на
дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки
хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо
посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром
і танцює.
— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може,
хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи,
кучерява! Ой" злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки
подумав: "Невже Уляна?"
Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж
буде далі?"
Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла
обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…
Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два
жучки… Воду носила.
— Здарстуй! — і стала.
— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг:
вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране
коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи
якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі
питали мене:
"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола
Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю,
казав: "Вони похожі на неї, правда, Улясю"?
Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і
якось по-дурному спитав її:
— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…
І тихо впало на дорогу її слово:
— Змінилася.
А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона
зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:
— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім
сядемо.
Я сп'янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона
мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості
льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.
Колоски слухали:
— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати?
Цілуй, хай хоч один день буде наш!
І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий
рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…
Вона сміялася:
— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби
чортові, а не Дзюби!
Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була
загублена в житах моя доля:
— У мене так наче пісню хто списав: "Тільки й
мала мати три сини й три дочки…"
Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:
— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в
бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде, і
смерті ждеш. Товаришів у вас багато?
— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!
Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку,
на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася
й горіла степом од краю до краю!
— Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…
Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух,
кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:
— Піду до матері, це ж він поїхав до волості
заложником, а то ж нікуди не пускає…
Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую
кленове листя:
— І досі любиш?
Льон заморгав.
— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?"
— перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо
поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка
гасла. — Прощай, Корнію!
Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.
— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! —
Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку
до матері.
Дзінь…
Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у
такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і
запитую: "Хочеш на коліна, до сонця?"
Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна,
падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я,
Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?
П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого,
я співать хочу, чуєш, степе?
Ой що ж бо то та за ворон…
І горить переді мною ще й досі Гордина могила під
сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…
Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо
в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як
співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!
1925
Комментариев нет:
Отправить комментарий