Цвiтовi яблунi
З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає... Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi я беру ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини i тихо кладу на своï груди... За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоï криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То — молоде загiр'я.
— Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними — лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiï, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул — ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже:
Надходить гроза!I я бачу: в ïï очах стоять двi хрустальнi росинки.
I
Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моï мислi — до неможливости натягнутий дрiт.День i нiч я пропадаю в
чека.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжоï фамiлiï. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.
На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське:
ала-ла-ла.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темрявi столiтнiх дубiв.
I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьоï молодости минулих шляхетних лiт.
Це чiткий перламутр на бенкетi дикоï голодноï краïни.
I я, зовсiм чужа людина, бандит — за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моïй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:
— я — чекiст, але i людина.
Темноï ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,— за пiдворiття, у канареєчний замок, темноï ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються моï товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.
Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засiдає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Моï товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
Моïх товаришiв легко пiзнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складi.
Я:
— Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
З давнiх покоïв виходять льокаï i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi — тьма. I тут — тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму — вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальноï хронiки.
Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в
чека, проти його кволоï волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою —
—
розстрiлять,
завше мнеться, завше розписується так:
не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.
Я:
— Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамiчно):
— Розстрiлять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зi мною не згоднi? — i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покоï.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєï мислi доходить кульмiнацiй.
I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєï матерi...
— ...
Розстрiлять???
I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоïть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В ïхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю
так треба.
Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалiя i.т. д. i т. п.
Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою —
—
розстрiлять,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,— це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй .звiрячий iнстинкт. I я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоï стихiï.
Але який вихiд?
— Який вихiд?? — I я не бачив виходу.
Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час...
— Але я не бачив виходуi
Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.
Я подумав:
коли доктор — злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини.
Але я подумав:
— Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загiрноï Марiï, i застигала, у тьмi чекаючи.
...Свiчi танули.
Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.
...До розстрiлу присуджено,
— шiсть!
Досить! На цю нiч досить!
Татарин знову тягне своє азiятське:
ала-ла-ла. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаïвся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоïть на сходi княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моïй совiстi.
...Шiсть на моïй совiстi?
Нi, це неправда. Шiсть сотень,
шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв —
тьма на моïй совiстi!!!
— Тьма?
I я здавлюю голову.
...Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час...
Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.
Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в своï сухi старечi долонi й схиляє свою голову на моï груди. Вона знову каже, що я, ïï м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
I я чую на своïх руках ïï хрустальнi росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклоï лампади й зажурено дивиться на образ Марiï.— Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ïй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!
I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякоï матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Нi, саме це — неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного
я, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєï душi.
I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.
— Кому потрiбно знати деталi моïх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марiï. Перед лампадою, як рiзьблення, стоïть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Нашi назад: з позицiï на позицiю: на фронтi — панiка, в тилу — панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiï, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
Менi доносять:
— Iдуть глухi нарiкання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i моï вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоïть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоïть гнiтюча мовчазнiсть.
Так:
будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
Так:
вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
— Штаб Духонiна!
...А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наïвно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я бiльше не можу тут.
Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.— Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає
своє правокупатися в калюжах крови?
Тодi я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.
Доктор Тагабат динамiчно:
— Так його! так його! — i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.— Так його! так його!
Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
Доктор сказав:
— Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзi?
— Дiло № 282.
Я:
— Ведiть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша — i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiï, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).
...Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш — порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамiлiя?
Зет!
— Ваша фамiлiя?
— Iгрек!
Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?
Я:
— Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiï?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiï, i по всiх частинах свiту?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з
чека?
Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiï — передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — i вiн розкинувся горiлиць.
Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дiтей!..
Я:
— Розстрiлять!
Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далi!
Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:
— Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
— Ведiть!
...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло — Я довго не повертався, я смакував: всiх ïх через двi години не буде! — Вечорiло.— I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiï за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.
Тривога.
В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.
Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:
— Роз-стрi-лять!
але я повертаюсь i бачу — прямо передi мною стоïть моя мати, моя печальна мати з очима Марiï.
Я в тривозi метнувся вбiк: що це — галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:
— Ти?
I чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мiй м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.
Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
—
Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв?
Мамо?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
— Чорт! — i кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з
мамою(вiн пiдкреслив
з мамою), як умiв розправлятися з iншими.
I мовчки одiйшов.
...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це , я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).
Так! — схопили нарештi й другий кiнець моєï душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
— нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне
я.
I я голови не загубив.
Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiï, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
— Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна... з цiєю сволоччю! — я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
...Я за собою нiчого не почув.
...Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i
Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своïх погорблених плечах.
Я йшов у нiкуди.
III
...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.
...Ну да, я мушу бути послiдовним!
...I цiлу нiч я розбирав дiла.
Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував своï обов'язки перед революцiєю.
...I хiба то моя вина, що образ моєï матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?
Хiба то моя вина?
...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь ïï випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матiр!
Я:
(мовчу).
Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рiшуче не можна пiзнати.
— Слухай. Навiщо ця мелодрама?
Мiй наïвний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.
Я (грубо):
— Провалiвай!
Андрюша й на цей раз зблiд.
Ах, цей наïвний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моïм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.
В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'ïзди показались бiля станцiï: iнсургенти вiдступають.— Кричить дальнiй вокзальний рiжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нiчого не чув i — сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.
Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
Я:
— Ви?
Вiн:
— Я? О, я! — i постукав пальцем по дверях.
Так, це був вiрний пес революцiï. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
—
це сторож моєï душi— i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.
...Але що ж я?
...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
i я остаточно збився з нiг!
Палили документи. Одправляли партiï заложникiв. Брали решту контрибуцiй...
...Я остаточно збився з нiг!
...Але раптом виринало обличчя моєï матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
...Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.
...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моïми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоïть.
...Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
Я рiзко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тодi вiн iронiчно й байдуже:
— Ну, i що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.— О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiï засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кiмнату!
Доктор:
— Ну, i що ж? Добре!
Тодi я не. витримую й шаленiю.
— Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увiйшов i доложив:
— Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.
....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
Я нiколи не забуду цiєï мовчазноï процесiï — темного натовпу на розстрiл.
Позаду рипiли тачанки.
Авангардом — конвойнi комунари, далi — натовп черниць, в авангардi — я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
Я йшов по дорозi, як тодi — в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєï душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
Зате я вiдчував:
— там iшла моя мати
з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
Я гладив ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини.
Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.
Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєï матерi?
I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi — так, як у дитинствi, на теплих грудях.
I спалахнуло:
— невже я веду ïï на розстрiл?
Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть — хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба iнакше зробити?
—Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?
Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни.
...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.
...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
— Ваша мати там! Робiть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
...Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,— то помiтив ворог.— Збоку розiрвався снаряд.
...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоï постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
I тодi ж, пам'ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудiв лiс.
Метнувся вогонь — раз,
два—
i ще — удар! удар!
...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
Але я йду i йду, а одинока постать моєï матерi все там же. Вона стоïть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинацiя?
Я вiдкидаю голову.
Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєï матерi й дивився на неï.
Вона мовчала.
...Панцерник заревiв у бору.
Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
...Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь неможливоï радости, закинув руку за шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив ïï на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.— Недалеко грохотiли орудiя.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
От дурень!— подумав я.
...Потiм скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! — I я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
Я здригнув i побiг до трупа матерi.
Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.— Тьма.
I раптом чую:
— Ну, комунаре, пiдводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув i побачив:
— передi мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! — Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.
...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрноï комуни
Комментариев нет:
Отправить комментарий