ЗНО ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

«Повість минулих літ»

Про заснування Києва

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,  — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм  своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них]  три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич  а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був  довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.

Про напади хозарів

По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами] . І знайшли їх хозари, коливони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину».

Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову».

А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все цезбулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.

Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: «Сей усмирить землю Єгипетську». Як воно й сталося:погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля [ними] самими володіють.

Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня.

У РІК 6367 [859]. Варяги, приходячи | із замор’я, брали данина з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари оралі. з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки від диму.

У РІК 6370[862].

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру.

Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.

У РІК 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легки Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою в не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [ці він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших земель [послів], кажучи: «Хочу на вас іти».

І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм».

У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?] зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва.

У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром — у городі Києві.  І оступили печеніги город силою великою, — незчисленне множест [стояло їх] довкола города, — і не можна було вийти з города, вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города [вийти кому] до них.

І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти ; переказати: «Якщо ви не приступите завтра під город, — ми здамось печенігам». І сказав один хлопець:

«Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можеш ти якось іти — іди». Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», — бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки, [то], скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.

А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, — здадуться люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич:

«Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, — погубить нас Святослав».

І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди.

І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький [Куря], побачивши [це], вернувся один до воєводи Претича і запитав: «Хто се прийшов?» І сказав йому [воєвода]: «Люди тої сторони». І спитав князь печенізький: «А ти чи не князь єси?» Він же сказав: «Я — муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв незчисленне множество», — а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: «Будь мені другом». Він тоді сказав: «Нехай буде так». І подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги 3.

І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»

Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.

Про помсту княгині Ольги

У РІК 6453 [945] Ігор же став княжити в Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став він замишляти [похід] на деревлян, прагнучи добути більшу данину.

Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися  оружжям і одежею, а ми — голі. Підино, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.

Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин.

І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.

Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків, — за святою Богородицею над горою, — саме тут був терем кам’яний.

І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.

Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня  наша хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.

І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.

І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла:

«Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона  отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.

Початок княжіння Святославового

У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».

І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.

І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою.

А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали:  «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого».

І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого,  коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали  тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? |Ми раді дати і медом і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале».

Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.

Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язат трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.

Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли . І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.

А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки . І [донині] є становища її і ловища її.

Тарас Шевченко

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлі граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

— Полечу, каже, зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани...

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

— Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий... Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав.

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі граді Ярославна.

І каже: — Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчина,

Носив єси на байда[ка]х

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала, —

Сльозами моря не долить.

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: — Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи...

Загинув ладо... Я загину!

4 Іюня [1860]

С. П. Б.

«Слово про похід Ігорів»

Почнемо, браття, пісню невеселу
Словами призабутими старими
Про Ігорів згорьований похід.
Почнемо не за вимислом Бояна,
А просто, як насправді все було.
Коли Боян, цей віщий соловейко,
Співав комусь осанну величальну,
То білкою носився по деревах,
Землею – сірим вовком, а в підхмар’ї
Орлом могутнім клекітно ширяв.
Згадавши про усобиці колишні,
Пускав він десять соколів на зграю
Прекрасних лебедів, що линули вгорі,
І князеві, чий сокіл найспритніший,
Він пісню попереду дарував.
Співав хвалу старому Ярославу;
Або Мстиславу, мужньому із мужніх,
Який зарізав велетня Редедю;
Або Роману, сину Святослава…
Так, мовби десять соколів, на струни
Пускав він віщі пальці, й рокотали
Самі ті струни – славили князів.
Почнемо з Володимира. Й розкажем
Про Ігоря, що вигартував розум
Неміряною силою своєю
І вигострив відвагою, як меч.
Повідаєм, як, сповнившись завзяття
І болю за страждальну рідну землю,
Одчайний князь полки свої хоробрі
На землю Половецькую водив.

Бояне, соловію днів минулих!
Якби ж похід цей ти ощебетав,
Стрибаючи по дереву уяви,
Злітаючи думками попід хмари,
Сплітаючи у пісню сущу славу
Й сягаючи Троянових часів!
Ти б заспівав про Ігоря:
“Не буря несе над степом соколів -
Вороння летить до Дону, чуючи біду”.
Або почав би, Велесів нащадку:
“Іржання коней чути за Сулою,
Б’ють дзвони в Києві, у Новгороді сурми
Похід скликають, стяги над Путивлем
Загравами тривожно лопотять…”

Жде Ігор брата милого в Путивлі.
Примчав і мовив Всеволод буй-тур:
“Один ти в мене, Ігорю, мій брате;
Порада і розрада ти моя!
Сідлай же, князю, коні свої бистрі,
Бо вже мої осідлані стоять
Попереду під Курськом, наготові.
Мої куряни – воїни умілі:
Під трубами сповиті, із шоломів
Напоєні й згодовані зі списа;
Дороги та яруги їм відомі;
В них луки пружні, повні сагайдаки
І шаблі гострі – волос перетнуть.
Вовками скачуть в полі і шукають
Собі та князю слави й перемоги!..”
На сонце Ігор глянув і жахнувся -
Все військо враз покрилося пітьмою!
І мовив Ігор: “Браття і дружино!
Забитим краще буть, ніж полоненим.
Тож сядьмо, браття русичі, на коней,
Щоб глянуть на великий синій Дон!..”
Й таку незборну Ігор мав жадобу
Дістатись Дону, спробувати Дону,
Що геть йому знамення заступила.
“Бажаю, – мовив, – списа поламати
Край поля Половецького із вами,
Хоробрі, мужні русичі! Загину
Або шоломом Дону зачерпну!”

Вступивши у стремено золотеє,
Він полем рушив. З ним – уся дружина.
Їм темрява дорогу заслонила,
Від стугону, що линув звідусіль,
Збудилось птаство, звірі розкричались,
А див гукнув із чорних верховіть,
Щоб чули Волга, Сурож та Посулля,
Помор’я, Корсунь і Тмуторокань.
І половці посунули до Дону;
Мов лебеді сполохані, ячали
Кибитки незліченні опівночі…

До Дону Ігор воїнів веде!
Вороння чорне клякне на деревах,
Вовки в яругах бродять. Клекотають
Орли у небі. Злякані червоним,
Лисиці тонко брешуть на щити…

О Руська земле, ти вже за горою!
Пітьма світліє. Вранішня зоря
Встає над полем, маревом повитим.
Стих соловей. Вороння крик зняло…
Тут русичі червоними щитами
Степ перекрили, прагнучи собі
Звитяг і честі, Ігореві – слави.

У п’ятницю схрестилися мечі.
Здригнулись половці, змішалися, побігли!
Розсипавшись, мов стріли, по степу,
Помчали русичі чарівних половчанок,
А з ними – золото, єдваби, оксамит;
Кожухами, опанчами, парчею
Та іншим узороччям половецьким
Вимощували шлях через болота…
Багровий стяг, біляста хоругов,
Бунчук червоний й ратище срібляне
Хороброму дісталися звитяжцю.

Дріма в степу Олегове гніздо.
Далеко залетіли соколята!
Для кривди не народжені вони
Ні беркуту, ні кречету, ні круку,
Ім’я якому – дикий половчанин!

Кончак біжить, неначе сірий вовк;
Гзак поспішає вслід йому до Дону.

На другий день, заледве розсвіло,
Криваві зорі згубу провістили.
Від моря чорні хмари потяглись,
Чотири сонця прагнучи покрити;
Спахнули сині блискавки… Ой бути
Страшному грому! Стрілами іти
Дощу від Дону. Списам поламатись
Й мечам пощербитись об крицеві шоломи
На річці на Каялі, біля Дону!

О Руська земле, ти вже за горою!..

Тут дужий вітер, Стрибожів онук,
Війнув із моря стрілами в обличчя
Полкам черленим, Ігоревим воям.
Земля здригнулась, спінились річки,
І курява знялася над полями!
Лопочуть стяги – половці ідуть
Від Дону і від моря… Звідусюди
Хоробре руське військо обступили;
Степ перекрили кличем бойовим;
А русичі – червоними щитами.

Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми
Лихе поріддя. Стрілами проймаєш,
Гримиш мечем. Де зблисне твій шолом,
Там голови погані половецькі
Летять на землю. Ковані шоломи
Поскіпані тобою, ярий туре!..
О миле браття, в січі він забув
Про тиху славу, отчий княжий стіл
І Глібівну – дружиноньку вродливу,
Що жде його в Чернігові далекім!..

Були віки Троянові; літа
Старого Ярослава проминули;
Олег мечем усобиці кував
І стріли сіяв – гордий Гориславич.
Це він вступив в стремено золоте
У городі своїм Тмуторокані,
І дзвін той Всеволод у Києві почув,
А Володимир чув його в Чернігові
Й ворота навіть вранці замикав.
Це ж за його обиди похвальба
Бориса Вячеславича поклала
На березі Канини. Звідтіля ж
Повезли Ізяслава до Софії
На вічний спокій в Києві святому…
Був смутний час. Насіяв князь Олег
Чимало лиха, й виросли роздори,
І згинуло незлічено добра
Народу руського – Даждьбожого онука.
В крамолах, в міжусобицях лягло
Людей немало. Рідко орачі,
Йдучи за плугом, голос подавали.
Зате ворони каркали щодня
На трупах, непохованих у полі…

Страшні були ті битви. Ця ж така,
Якої ще ніколи не бувало!

Від рання аж до вечора і знов
Од вечора до рання – свищуть стріли,
Гримлять мечі об крицеві шоломи
Й ламаються скривавлені списи
У полі незнайомім Половецькім…
Копитами поорана земля
Кістьми була засіяна і щедро
Полита кров’ю: тугою зійшли
Вони в тобі, о страдна Руська земле!

Над ранок знявся в полі шум і дзвін -
Ковуїв Ігор в січу завертає,
Йдучи на поміч Всеволоду-брату.
День бились. Два. Ополудні на третій
Упали мертво Ігореві стяги,
Й два брати розлучились на Каялі.
Не стало тут кривавого вина;
Скінчили учту русичі хоробрі:
Впоїли свата й поряд полягли
За землю Руську. Трави сум схилив,
І дерево в жалобі приклонилось…

Настала, браття, тужная пора;
Пустиня руську силу подолала.
Ввійшла обида у Даждьбожів рід,
Ступила Діва по землі Трояна
І заплескала крилами край Дону,
Прогнавши золоті часи.
Не йшли князі в походи в дикий степ,
Бо мовив брат до брата гордовито:
“Оце моє, і те – також моє”.
Дрібне самі великим нарекли
Й з крамолою надовго побратались.
А бісове поріддя звідусіль
Пішло на Руську землю безборонне.

Далеко мужній сокіл залетів,
Ворон б’ючи, – заледве не до моря!
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Помчали з кличем вбивство і грабіж,
Линули пломінь з огняного рогу.
І жони руські вмилися слізьми:
“Уже нам милих лад не приголубить,
Ні здумати, ні вгледіти очима:
Уже нам срібла й золота не знати…”
І стогоном озвався скорбний Київ,
Чернігів же напасті опосіли.
Розлився жаль великий по Русі
Й проріс печаллю буйною повсюди.
Князі кували смуту. А земля
Стогнала під копитами поганих.

Хоробрі Святославичі біду
На річці на Каялі розбудили,
Яку приспав був грізний Святослав
Мечами харалужними своїми.
Це він навів полки свої міцні
На землю Половецьку, притоптавши
Яри й горби; озера скаламутив
І висушив болота і струмки.
А хана Кобяка із Лукомор’я,
Як вихор, вихопив у війська на очах.
І впав Кобяк у Києві, в дитинці
Великого звитяжця Святослава.

І греки, і морава, й венеційці
Хвалу співають князю Святославу
І гудять Ігоря, що силу потопив
На дні Каяли, ріки половецькі
Засипав руським скарбом золотим
І пересів із княжого сідла
В сідло раба, невольника простого.

Стоять пониклі вдови на валах,
Віднині їм веселощів не знати.

У Києві на горах Святослав
Побачив сон страшний і дивовижний.
“Ізвечора, – повідав, – тільки ліг,
Мене укрили чорним покривалом
Й дали напитись синього вина,
Отрутою замішаного густо.
І сипали з поганських сагайдаків
На груди перли й ніжили мене.
А терем був без стелі та верха…
В бору Кияні та на Оболоні
Всю ніч ворони Бусові кричали
І зграями летіли над Дніпром”.

Бояри князю мовили на те:
“Твій розум, батьку, туга полонила;
Два соколи із отчого стола
Злетіли, щоб сягнуть Тмуторокані
Або шоломом Дону зачерпнути.
І вже їм крила шаблі повтинали,
А їх самих попутали залізом.
Стояла тьма у скорбний третій день:
Два сонця змеркли, згасли два багряні
Твої стовпи. Пітьмою огорнулись
Два юні місяці – Олег та Святослав
Й занурились у море. На Каялі
Важуча тьма покрила білий світ.
І половці, мов хижії гепарди,
Розбіглись безборонне по Русі.
Уже хула злетіла на хвалу,
Насильство напосілося на волю,
І Діва ополчилася на Русь.
Над морем синім готки молодії,
Подзвонюючи золотом, співають
Про битву на Каялі та про Буса,
Розп’ятого Вінітаром, й леліють
Відплату Шарукановій ганьбі.
А ми – дружина – в тузі та печалі!”

Й тоді великий мудрий Святослав
Промовив слово, змішане з сльозами:
“Братове милі, дітоньки мої,
Відважний Ігорю і Всеволоде-туре,
Зарано меч ви гострий підняли
На землю Половецьку – і без слави
Поганську кров у січі пролили.
Серця хоробрі ваші гартувались
У мужності й жорстокій боротьбі.
Небої любі, що ж ви натворили
На срібну сивину мою!
Куди поділись влада й многораття
Чернігівського брата Ярослава
З вельможами й могутами його,
З татранами й ольберами швидкими,
Що тільки з захалявними ножами
Полки ворожі кличем побивають,
Видзвонюючи в прадідівську славу?
Сказали ви: “Мужаймося самі.
Минулу славу візьмемо з собою,
Прийдешню теж поділимо на двох!”
А чи не міг і я помолодіти?
Коли линяє сокіл, то не дасть
Свого гнізда й сильнішому в обиду.
Біда – князі мені не підмогають;
Нінащо обернулася година.
Вже на Сулі у Римові кричать
Од шабель половецьких. Переяслав
Стікає кров’ю Глібового сина
На тугу й на печаль мені!..”

Промовивши це слово золотеє,
Князь важко сиву голову схилив.

Великий княже Всеволоде! Мислю
Замало з Володимира літать -
Пора вже отчий стіл попильнувати!
Тобі під силу Волгу розкропити
Міцними опачинами і з Дону
Шоломами всю воду перелить.
Коли б прийшов, за красну половчанку
Платили б по ногаті, а за бранця -
Найбільше по різані. Ти ж бо можеш
Живими диво-стрілами стріляти -
Це Глібовими мужніми синами!

Буй Рюриче, Давиде невгамовний!
Чи то не ваші золоті шоломи
По крові плавали й дружинники хоробрі,
Мов тури, рикали, поранені у січі
На полі незнайомому, чужому?
Вступіть, володарі, в стремена золоті
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!

Могутній Осмомисле Ярославе!
Високий злотокований твій стіл;
Залізними полками ти підпер
Угорські гори, міцно заступивши
Дорогу королеві. Ти замкнув
Ворота на Дунаї, через хмари
Метаючи каміння і пустивши
По синьому Дунаю кораблі.
Гроза твоя далеко доліта;
Ти одчиняєш Києву ворота
І з Галича готуєшся стрілять
Заморського султана. Господарю!
Стріляй мерщій поганця Кончака
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!

Романе мужній! Дух тебе веде
На подвиги великі. Ти ширяєш,
Мов сокіл, на розбурханих вітрах,
У смілості змагаючись з орлами.
У тебе є залізні юнаки
В латинських обладунках. Де промчали
Гула земля. Литовці і ятвяги,
Дремели й половці покидали списи
І голови покірно приклонили
Під їхні харалужнії мечі…
А Ігореві світ уже померк,
І дерево в печалі ронить листя:
Погані скрізь – по Росі й по Сулі.
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Дон, князю, кличе! Помсти вимагає
Пролита всує Ольговичів кров!
Мстиславичі Волинські – шестикрильці
З хороброго і знатного гнізда!
Хіба не в герцях влади домоглися?
Навіщо ж ваші золоті шоломи,
Списи ляхівські й ковані щити?
Загородіть же стрілами меткими
Ворота Полю, меч свій підніміте
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!

Уже Сула сріблясте не тече
Для міста Переяслава. Двіна
Болотом стала грізним полочанам
Під кличем ворога. Один лиш Ізяслав,
Васильків син, попробував мечами
Литовськії шоломи й погубив
Велику славу дідову, а сам
Лишився під черленими щитами
В скривавленій столоченій траві.
І мовив тихо: “Воїнів моїх
Прикрили птиці крилами, а звірі
Злизали кров…”
І поруч не було
Ні брата Брячислава, анікого.
Самотній душу богові віддав -
Скотилася перлиною-сльозою…
Печаль велика Полоцьк пойняла,
І труби заридали городенські.
О Ярославе й інші молодці -
Олегові онуки по крамолі!
Схиліть свої знамена, повкладайте
Свої мечі пощерблені у піхви,
Бо вже ви навіть діда обскакали!
Це ви поганські орди привели
На землю Руську, на діла Всеслава.
Усобиці – ось брама, крізь яку
Ввійшла гвалтовність люта половецька!

На сьомому Трояновому віці
Всеслав на Діву жереба метнув.
Обпершись на повсталих, у сум’ятті
Доскочив хитро Києва і списом
Діткнувсь великокняжого стола.
Опівночі, злякавшись Ізяслава,
Лишив киян і тишком, наче звір,
З-під Білгорода шаснув і розтанув
У синій млі. Він тричі увірвав
Примхливе щастя: Новгород узявши,
Розбивши давню славу Ярослава
І вовком перебігши до Немиги.

По річці стелять голови-снопи
Й молотять харалужними ціпами.
На тім току життя своє кладуть,
Од тіла грішну душу одвівають.
Немижині криваві береги
Засіяні не зерном, а кістками
Хоробрих краю Руського синів.

Всеслав удень судив і напучав,
Уділи роздавав княжатам,
А ніччю бігав вовком по Русі:
Допоки півень тричі прокричить,
Із Києва домчить Тмуторокані
І сонцеві дорогу перейде.
Йому задзвонять в Полоцьку, а він
Той дзвін ранковий в Києві почує…
Хоч віщою душа його була,
А тіло дужим, лиха натерпівся.
Йому Боян наш, мудрий та веселий,
Колись-бо мовив приспівку таку:
“І хитрому, й кмітливому,
І чаклуну умілому
Суд божий не минуть”.

О Руська земле! Ти іще не раз
Зітхнеш печально, з тугою згадавши
Годину давню й велетів князів!
Було, старого князя Володимира
До Києва нічим не прикуєш…
І нині встали Рюрикові стяги,
Й Давидові розпрямились хорогви;
Та в різні боки мають ті знамена…
Списи ж співають, браття, на Дону!

Голосить Ярославна на зорі,
Кигичучи, мов чайка, примовляє:
“Зигзицею до Дону полечу,
Вмочу рукав шовковий у Каялу
І рани князю витру на його
Могутньому порубаному тілі”.

В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий,
Навіщо мечеш стріли половецькі
На воїв мужа милого мого?
Хіба не досить віяти вгорі,
Ширяти попід хмарами важкими,
Гойдаючи на морі кораблі?
Навіщо ж ти веселощі мої
По сивій ковилі розвіяв?”

В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“Славутичу! Крізь гори кам’яні
Пробився ти у полі Половецькім.
Леліяв Святославові човни
До полку Кобякового. Могуте!
Мені з неволі ладу прилелій,
Щоб я не слала сліз йому на море”.

В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
“О сонце ясне, лагідне усім!
Навіщо, красне, промені жагучі
Простерло ти в безводному степу
На воїв мужа милого мого,
Звело їм луки спрагою, стягнуло
Журбою сагайдаки?..”

На зорі
Заграло море, смерчі потяглися
Імлою в степ: то Ігореві бог
Таким знаменням вказує дорогу
На землю Руську з тяжкого полону.

Погасла черлень вечора. Пітьма
Лягла густа на землю Половецьку…
Не спиться князю Ігорю, в думках
Він поле дике міряє від Дону
Аж до Дінця… Тут половець Овлур
На коней тихо свиснув за рікою,
Даючи князю гасло! Застогнала
Суха земля, травою шум пішов,
І вежі половецькі похитнулись.
Князь Ігор – горностаєм в очерет,
На воду – білим гоголем; упав
На буй-коня і соколом швидким
В імлі полинув, лебедя та гуску
Собі забивши спритно на вечерю.
Якщо князь Ігор соколом летів -
Овлур подався вовком, отрусивши
Студені роси. Коней підірвали,
Коли добігли лугу при Дінці.

Донець радіє, Ігореві каже:
“Ти, князю, нині величі зажив;
Кончак – неслави; Руськая земля -
Веселощів, померклих на Каялі!”
І мовить Ігор: “Донче, славен будь
За те, що князя хвилями леліяв,
Траву зелену слав йому під ноги,
Вдягав імлою теплою у шатрах
Гаїв зелених, гоголем стеріг
На чистих плесах, чайкою – на лузі,
І тернами густими – на вітрах”.

А Стугна не така була.
Розлившись од весняних ручаїв
І крові мертвих воїнів, закрила
В своїх темнинах князя Ростислава.
Заплакала по мужнім юнакові
Княгиня-мати. Квіти похилились,
І дерево в жалобі приклонилось…

То не сороки, злякані орлом,
Заскрекотали – Ігоревим слідом
Спішить Кончак із Гзаком. Причаїлись
На вітті чорні ворони, замовкли
Сороки й галки. Полози одні
Повзуть неквапно в травах поруділих.

Стукочуть дятли, вказуючи путь
Додому князю Ігорю, піснями
Світ провіщають радо солов’ї.

І каже Гзак сердито Кончакові:
“Коли вже сокіл вирвався – вб’ємо
Соколича стрілою золотою!”
Кончак же мовить Гзакові лукаво:
“Коли вже сокіл вирвався – скрутим
Соколича дівочою красою”.
І буркнув Гзак похмуро: “Окрутить
Не мудре діло, тільки ж нам тоді
Не бачити не те що сокільця,
А й красної дівиці! Це гніздо
Нас битиме і в полі Половецькім”.

Колись Боян, – премудрий піснетворець
Славетних Ярославових часів, -
Сказав про Святославові походи:
“Хоч тяжко голові не на плечах,
Та тілу також зле без голови”.
Отак і краю Руському нелегко
Без Ігоря, Олегового внука.
“Сіяє сонце ясне в небесах -
Князь Ігор в Руську землю повернувся!” -
Лунає спів дівочий на Дунаї
І в’ється аж до Києва за море.

Вже Ігор їде Боричевим, радий
Вклонитись чудотворній Пирогощій.

Всміхнулась Русь крізь сльози та печаль!

Старим князям осанну проспівавши,
Хвалу співати можна й молодим:
Хай славні будуть Ігор Святославич,
Буй-тур відважний Всеволод і юний
Князь Володимир Ігорович!

Слава
Усім князям хоробрим і дружині,
Що землю рідну пильно бережуть!

Григорій Сковорода - «De libertate»

  

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Григорій Сковорода - «Всякому місту – звичай і права»

Всякому місту — звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова;

Всякому серцю — любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.

Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур,

Всяхому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар,—

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь…

Григорій Сковорода  - «Бджола та Шершень»

- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

   - Ти поважний дурень, пане раднику,- відповіла Бджола.- Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

Сила:

   Шершень – се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола – се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: “Веселість серця – життя для людини” – і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? – Тоді,- відповість вам,- коли полюю зайця.- Коли заєць смачніший? – Тоді,- відповість мисливець,-коли добре за ним полюю.

   Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки “Про старість”…

   Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: “Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним”.